kdmp@kdmp.com.ua


Київ, бул. Лесі Українки 26, оф.425

+38(044) 222-61-38,
Наш Київ   >   Європейська площа

 Автор: Олександр Анісімов
                                                                                                                                                               "Коні не винні..." Михаил Коцюбинский 

   Європейська площа столиці України значима для всіх киян. Від неї починається Хрещатик. Площа б’є місцеві рекорди з кількості перейменувань. Крім того, при інших обставинах у різний час на ній могли би знаходитися до десяти пам’ятників — від царів, гетьманів, червоноармійців, колгоспниць та Кобзаря до вождів світового пролетаріату...

Довгий час ніякої площі тут не існувало. Своїм виникненням (та й то не відразу) вона зобов’язана спорудженню дороги, з’єднавшої Поділ з Печерськом, коли у буквальному сенсі в холмах прорізали шосе, вивозячи при цьому на візах колосальну кількість ґрунту. Його, до речі, успішно використовували для засипки численних ярів та при облаштуванні бруківок. Відбулось це на початку XVIII століття.

Киянину, а тим більш приїжджему важко уявити собі, що три століття тому наше місто дійсно складалося з самостійних, майже автономних у життезабезпеченні та управлінні частин: Києво-Подола, Старого Києва та Києво-Печерська. Пояснювалось ця обставина просто. Зв’язок між частинами міста був доволі ускладнений, тому, аби дістатися з того ж Подолу на Печерськ, необхідно було користуватися майже «собачьими тропами», ризикуючи покалічитись, зірвавшись з кручи, або ж користуватися послугами судохідного Дніпра. Не випадково багато з царів, які відвідували Київ, дивувалися тому, що не бачили "цільного града". Та й сам Київ в числених описах того часу часто офіційно ділили на три міста: Старий, Печерськ та Подол.
 

Но повернемось на нинішню Європейську площу, яка виникла в період, коли на Хрещатику, у дикій до того місцині, були побудовані перші споруди. Хрещатику, до речі, й випала історична роль в об’єднанні міста в єдине ціле.
Тільки-но на майбутній головній вулиці (на єдиній в ту пору рівній ділянці між Європейською площею та нинішньою Прорізною вулицею, тому що далі рівній дорозі заважали пагорби) з’явилися споруди, а в їх числі — перший театр та деякі інші ампірні будівлі, площа отримала ім’я Театральної. Однак трохи раніше вона називалась інакше: Кінна. Начальний топонім пояснюється тим, що на колишньому безлюдному місці, ретельно очищеному від кількох пагорбів та зрівненому з Хрещатицькою долиною, кілька років поспіль влаштовувались кінні ярмарки (взагалі ж ярмарки, крім цієї, проходили лише на Подолі, щорічно всього три, та й ті лише по вісім днів кожна). Пояснюється це тим, що мешканці всіх трьох київських частин тримали в особистих присадібних господарствах кіней, волів, корів, свиней, вівець та кіз. Щоправда, у незначній кількості. Їх-то й купували, й продавали на площі. Ось чому назва "Кінна площа" не зовсім точно відображає призначення ярмарку, оскільки тут торгували і іншою живністю.

Вперше назву "Європейська" площа отримала після того, як на місці розібраного театру архітектор Олександр Вікентійович Беретті побудував триповерхову будівлю готелю "Європейська", яка тривалий час вважалася твором високої архітектури.
У 1869 році, коли місто вперше (за государевим указом) комплексно приводило до ладу власні назви, Європейську площу перейменували в Царську. Таку пропозицію було прийнято у зв’язку з тим, що кінних ярмарків там вже давно не проводили, не залишилось й сліду від будівлі театру. Його разібрали "за ветхістю" у 1851 році, а новий "балаган для видовищ" побудували в іншому місці (нині там знаходиться Театр опери та балету імені Тараса Шевченка). У той час на площі зводили каплицю "в пам’ять дивовижного спасіння імператора Олександра Другого", поруч розташувався величний Царський сад...
 

Коли 4 квітня 1866 року террорист Дмитро Каракозов здійснив невдалий замах на царя, його, певна річ, стратили, а на народні кошти по всій країні стали зводити величні каплиці на знак подяки Господу за збереження життя государя. У Києві, між іншим, їх з’явилось декілька, точніше — три. Одже, вдячні городяни вирішили назвати площу Царською. На питання одного з членів коміссії, чого ж не зберегти дотеперішню назву — Європейська, чиновники відповіли, що "європейських готелів у місті предостатньо". Вочевидь, мався на увазі пристойний сервіс того часу.
У 1911 році на Царській площі був урочисто відткритий та освячений багатофігурний пам’ятник Царю-Визволителю. До того часу каплицю разібрали, площу упорядкували, встановивши красивий фонтан, побудували станцію Міської залізниці, тобто трамвая... Була облаштована гарна клумба, помилуватися якою приходили багато киян та гостей міста. Традиція облаштування тут "взірцевої клумби" зберігається й по сей день, хоча, схоже, чергова реконструкція площі, яка ось-ось розпочнеться, вже не передбачає наявність квітника, насправді, навіщо він в черговому торгівельному центрі?!

Пам’ятник Царю-Визволителю Олександру освятили 30 серпня 1911 року у присутності імператора Миколи II, статс-секретаря Столипіна, обер-прокурора Сіноду Саблера, шефа жандармів Курлова, міністра освіти Кассо, сина та спадкоємця болгарського царя Фердінанда, фаворита двору Распутіна та інших впливових сановників. На цей пам’ятник Російська імперія та, насамперед, "вдячний Південно-Західний край", зібрала 200 тисяч рублів. Монумент царю, який подарував народам імперії звільнення від крипацтва, у цілому був сприйнятий позитивно. З легкої руки українського мистецтвознавця Федора Ернста та інших "просунутих" патріотів, побачивших в композиції, створеній талановитим італійським скульптором Етторе Ксіменесом, приниження українського народу (мовляв, фігура, яка символізує Україну, стоїть перед царем на колінах), величному твору у числі інших підписали (щоправда, не в царський час, а 23 квітня 1918 року) вирок: "Пам'ятники цареві Олександру II, Іскрі і Кочубею та рештки пам'ятника Столипіну і матеріали метальові, які одержано від ліквідації тих пам'ятників, — передати в розпорядження Міністерства військового або фінансів для використання при спорудженні гармат чи битті грошей. Матеріали кам'яних пород передати в розпорядження Міністерства освіти по відділові мистецтв..."
 

Втім, не все склалось, як планувалось новою владою, та й не відразу. Міністр внутрішніх справ Центральної Ради Ткаченко, підписуючи пам’ятнику вирок, все ж приклав до справи (для нащадків, чи що?) витяг з протоколу засідання Ради Відділу охорони пам’яток історії та містецтва, у якому висловлювалась окрема думка: "...Щодо пам'ятника Олександру II, то хоча він не має з художнього боку жодної вартості, але зв'язаний з актом великої історичної ваги — увільнення селян від кріпацтва, бажано пам'ятника заховати. Проте Рада, маючи на увазі, що Царську площу треба лічити за єдину, здатну для постанови пам'ятника Тарасу Шевченку, висловлюється за перенесення пам'ятника Олександру II в інше місце. Усі усунені пам'ятники бажано заховати й передати до музеїв, коли б здійснити се в цілому було б неможливим, то бажано заховати бюсти, одпилявши їх від постаментів". Пам’ятник демонтували скоро. Правда, вже більшовики, які захопили владу. Ні Рада, ні Скоропадський зробити цього не встигли. До 1 травня 1919 року на Царській площі, перейменованій терміново у площу III Інтернаціоналу, лише самотньо стояв постамент, лишившийся від багатофігурної композиції. Посеред квітника, заграваючи з народом, коммуністи встановили тимчасовий бюст Тараса Шевченка. Деякі фахівці вважають, що бюст створив Бернард Кратко, однак цей скульптор прибув до Києва лише у 1920 році та відзначився тим, що свого тимчасового Шевченка встановив на місці зброшеної роком раніше княгині Ольги на Михайлівській площі. Парадоксально, але великий поет опинився тоді у приятній компанії Андрія Первозванного та просвітників — равноапостольних Кирила та Мефодія. Коли місто зайняли армії Денікина, вони бюст не чипали, а ось поляки не встояли перед спокусою та влітку 1920 року все-таки знищили гіпсового Кобзаря.
 

Подальша історія багатостраждалої площі не менш захоплююча. Постамент пам’ятника Олександру-Визволителю радянська влада довгі роки (до середини 30-х років минулого століття) використовувала як елемент декоративного оформлення входу до Пролетарського саду. На ньому вивішували афіши з рекламою кінематографічних стрічок, циркових вистав та інші. У передвоєнний час на площі намічали встановити пам’ятник-обеліск на честь "Великої перемоги над польськими інтервентами". Про цю невідбувшуюся задумку та пов’язані з нею грандіозні проекти я докладно розповідав у "Київському телеграфі" раніше (див. №21 (163) від 23 червня ц.р.). Але у 1936 році, аккурат перед прийняттям сталінської радянської конституції на площі III Інтернаціоналу відбулись суттєві зміни. Постамент пам’ятника Олександру все ж таки було розібрано, вхід у колишній Купечеський сад облагородили широкими сходами, у центрі яких встановили пам’ятник Йосипу Сталіну. Перед ним облаштували каскад фонтанів. Пам’ятник був виконаний з бетону. Передбачалось, що коли з’явиться можливість, його замінять бронзовим. Можливо, автором цього "тимчасового" пам’ятника вождю, зруйнованого у роки німецько-фашистської окупації, був скульптор Сергій Меркуров. Саме він є автором "карамельного" Леніна на Бессарабці, встановленого у 1946 році. Він же у 1947 р. взяв участь у закритому конкурсі на створення Меморіального комплексу над Дніпром, де центральними фігурами були, природньо, Ленін та Сталін. Намір, на щастя, провалився. Про це також можна докладно прочитати у вищеназваному номері газети. Як бачимо, у голодному 1947 р. киян не хотіли дражнити фігурой вождя — винуватця трагедії, встановленій у самому серці міста.
 

Площа III Інтернаціоналу все ж таки у 1944 році була названа площею Сталіна. Це ім’я протрималось до 1961 року, коли у зв’язку з розвінчанням культу особистости "кращого друга киян" площа отримала ім’я Ленінського комсомола. У Піонерському парку (в ста метрах від місця, де стояв Сталін) в ході підготовки до пресловутого святкування 1500-річчя Києва встановили Арку дружби. Злі язики назвали її "ярмом України". Цей витвір соцреалізму й сьогодні вражає відсутністю смаку, равно як і багатофігурна композиція, в якій присутні й Богдан Хмельницький, й Бутурлин сотоварищі, й робітник з селянкою, які тримають над головами важчезний орден Дружби Народів. Не знаю, знесуть чи цю композицію, спорудять чи взамін неї щось патриотичне у сучасному розумінні, хоча деякі суперсучасні ідеї на цей рахунок у влади є, але про це нижче...


Вже в незалежній Україні площі повернули її респектабельне ім’я — Європейська. Правда, до того часу ще стара влада розібрала будівлю колишнього однойменного готелю та побудувала взамін Музей Леніна, перейменованний в Український дім при президенті Леоніді Кравчуке. Зараз активно мусуються чутки, що назва "Європейська" площі не підходить. Ймовірно, що вона набуде нового ім’я! На цей раз стане площею Конституції України... Можливо, тоді ж тут встановять й багатофігурну композицію, присвячену нашему Основному Закону. Подсумковуючи сказане вище, для наочності дозволю нагадати читачеві та перерахувати в хронологічному порядку всі імена площі: Кінна — Театральна — Європейська — Царська — III Інтернаціонала — Сталіна —Ленінського комсомола — Європейська — Конституції України... Восьма назва за кілька століть — це вже занадто. Особливо якщо врахувати, що в народі ця площа йменувалася ще й Іванівською (по імені фонтану), та й німці у роки оккупації називали її площею Шевченка. Ось так!

Хочу поміркувати ще над тим, чому ця багатостраждальна площа не має единого архітектурного ансамбля. Кожна її будівля живе самостійним життям. Допоможе мені у цьому наукова праця академика Віктора Чепелика, на жаль, вже покійного. Ось що він писав: "Площа має начебто трикутну форму з клумбою посередині. Домінують на ній дві споруди. Майже два десятиліття тут беззастережно панував готель "Дніпро", споруджений за проектом Єлізарова і Чмутіної на початку 1960-х років у формах неофункціоналізму. Панельні конструкції дуже спрощують його обличчя, яке прикрашає лише гранітний портал з козирком...

Тепер на цьому майдані домінує (з 1980-х років) будинок музею Леніна, спроектований групою київських архітекторів під керівництвом Гопкала, нині — Український дім, типовий приклад архітектури нового неокласицизму постмодерністичного періоду. Половину периметра, увінчаного невисоким циліндром кубоподібного об'єму, оперізують світлі пілони, між якими над головами відвідувачів загрозливо висять плити. Ця тема нагадує гільйотини часів Великої французької революції. Оскільки між останньою і російською революціями саме це було споріднюючим, то образ музею, присвяченого керманичу більшовизму, раптом ставав глибоко змістовним і символічним. Проте Гопкало вважав, що ці плити, нависаючи над головою, нагадують українські вишивані рушники, на які вони не дуже схожі (бо нема на них, слава Богу, вишивань). Проте, ідея автора пасує сьогоденній назві будинку".
 

Якось відокремлено виглядає на площі еффектна будівля колишнього Купецького зібрання, нині тактично відреставроване приміщення філармонії, — яскравий взірець архітектури неоренессансного барокко, дивом зберігшийся та переживший чимало актів театру абсурда, виконаних на цій площі, адже після 1917 року у колишньому Купецькому зібранні, постійно змінюючи один одного, розташовувались Пролетарський дім мистецтв, Дім коммунистичного виховання та освіти, клуб пролетарів "Більшовик", міський Палац піонерів та, нарешті, філармонія...
 

Свого яскравого та у доброму сенсі неповторного оригінального обличчя Європейська площа не має саме з причини своєї схоластики. Всі будинки, включно з недоладним комплексом УНІАН та наближена до площі будівля, де нині ресторан "Столичний", абсолютно різностильові, так що новим архитекторам тут є де розвернутися. До речі, будинку №5 на Хрещатику, єдиному, який зберігся від довоєнної забудови по його непарній стороні, також підписали вирок. А він вцелів навіть у ході будівництва нового Хрещатика. Тоді у ньому влаштували тимчасовий поштамт, а щоби він "не заважав", в ньому прорізали пішохідну галерею. Хоча архитектурна значимість будинку невелика, як пам’ятці історії йому можна було би зберегти життя.
 

Багатостраждальна площа так і не сформувалась у єдиний ансамбль. Заважали цьому як ідеологічні мотиви (пригадаємо, скільки пам’ятників тут встигли та не встигли відбулися), так й економічні причини. Місто, поступово перетворючись в "європейське", спочатку відмовилось від ампірних творів, існувавших на площі. Пізніше, здавалось би, ансамбль площі вимальовувався в загальних рисах, очикуючи нових тактовно побудованих поруч будинків. Особливо, коли на місці сучасного готелю "Дніпро" виріс величезний красивий комплекс так званого Дома Слов’янського, згорівший у роки Другої світової війни, про який я якось докладно розповім. Але події 50-80-х років ХХ століття зруйнували навіть те невелике (крім будівлі Купецького зібрання), щоеще хоч якось нагадувало про намічену архітектурну єдність площі.

Замість післямови. Якось у пресі прочитав про те, що на тому місці, де поки що стоїть "Арка дружби", збираються побудувати величезний православний храм. Його об’єми приблизно такі ж, як і у Храма Христа Спасителя в Москві. Мені здається, що якщо таке станеться, воно в черговий раз підкреслить правдивість популярної аксиоми: немає межі людскій дурості. Зауважу, що предки, які ставилися до вибору місцевості під будівництво культових об’єктів вельми скрупульозно, обходили цей пагорб стороною. З чого би це?

http://www.interesniy.kiev.ua/dost/ulitsy-i-ploshchadi-kieva/evropeyskaya-ploshchadyevropeyska-pl/evropeyskaya-ploshchad/

Джерело інформації: © "Київський телеграфЪ" №(172) , 2006 р.