kdmp@kdmp.com.ua


Київ, бул. Лесі Українки 26, оф.425

+38(044) 222-61-38,
Наш Київ   >   Парковий міст та Петровська алея. Розповідь у малюнках

 

Пише Михайло Кальницький


http://mik-kiev.livejournal.com/18838.html




З приводу цього моста та цієї алеї, над якою він перекинутий, у літературі накопичилось багато плутанини. Іноді трапляється нісенітне твердження, що ніби Євген Патон проектував Парковий міст ще студентом, у якості дипломного проекту. Про дати взагалі немає чого казати: скачуть у різних джерелах з 1904 до 1912 р. На металевій табличці прямо у моста значиться: «Побудовано в 1912 р.» Але це, уявить собі, невірно. Спробуємо відновити істину за допомогою підборки ілюстрацій та деяких документів.

Почнемо, втім, з більш раннього часу.

План 1880-х років. Петровської алеї ще й у натяку немає, а нинішня Паркова дорога (тоді Козловка) обривається на рівні палацу.



Спочатку нинішній Хрещатий парк (він же Купецький, Пролетарський, Піонерський) був північно-західною периферією величезного Царського саду, створеного поблизу Царського (Маріїнського) палацу ще у XVIII ст. Алеї проходили скрізь весь його простір, так що скрізь пагорбки та долинки можна було пересуватися й без містка. Але з часом старовиний сад був поділений на кілька зон. Північно-західну територію передали закладу штучних мінеральних вод (пізніше основну частину цього простору зайняв Купецький сад), місце теперішнього стадіону «Динамо» було взято в оренду під комерційний розважальний парк «Шато-де-Флер», а між «мінерашками» та «Шато» уклинились водопроводні споруди. Завдяки цьому відпочиваючі у Царському саду скоротили діапазон своїх променадів. Неглубока долина, що пролягала на місці нинішньої Петровської алеї, стала для них природною перешкодою.

Наприкінці позаминулого століття був зроблений перший крок до прокладання поперекової дороги між Купецьким та Царським садами: облаштували «апендикс» від вулиці Олександрівської (Грушевського) до міського садового розсаднику та «Шато», які улаштувалися на протилежних сторонах долини.

«Апендикс» на плані кінця 1890-х рр.



За цією глухою вулицею була, по суті, занедбана територія саду. Такою вона залишалась до приходу до управління Києвом міської думи скликання 1906–1910 років. То була своєрідна дума. Вона отримала прізвище «визвольна», оскільки вибори до неї проходили на хвилі революційних подій, а вибраними виявились численні представники ліберальних рухів. Вони не соромились у критиці попередньої, консервативної думи, а також у роздаванні популістських обіцянок. На чолі мерії став новий міській голова – доволі ще молодий, заповзятий та виверткий Іпполіт Д’яков. Він був відомий, між іншим, пристрастю до автомобільної справи, яка лише нещодавно з’явилася у Києві, й сам із захопленням керував власним «мотором».

Іпполіт Миколайович Д’яков



Демонструючи бурхливу діяльність, «визвольна дума» задекларувала відразу кілька великих програм з будівництва та благоустрою. Гроши на це залучались переважно за рахунок облігаційних запозичень, проведених містом під залог міської нерухомості. При «визвольній думі» такі запозичення проводились по одному-два щорічно, тому щорічні платежі на обслуговування міського боргу до 1911 р. зросли втрічі у порівненні з 1906. Дещо, звичайно, було зроблено: розпочато будівництво Критого ринку на Бесарабці та Публічної бібліотеки, збудовані нові корпуси міської Олександрівської лікарні, реконструйована каналізація, перебруковані вулиці… Разом з тим, сучасники звертали увагу на те, що у той самий час деякі «батьки міста» (не виключаючи й мера Д’якова) зробили чималі вкладення в особисту нерухомість, заволоділи великими прибутковими будинками… Так що опозиціонери казали про цю діяльність як про надмірну витрату міських коштів в інтересах думської кліки.

Одним з найбільш скандальних об’єктів у цьому плані стала саме Петровська алея з перекинутим через неї Парковим мостом. Думці пояснювали необхідність цих робіт найкращими намірами: «Дума теперішнього складу поклала початок справі благоустрою Царського саду. Петровська алея, про яку так багато говорили, є зовсім не примхою деяких осіб. Це – початок благоустрою Царського саду, початок його урегулювання. Та смуга, де пройшла алея, являла собою закинуту, сиру та темну частину сада. Тепер це буде красива алея, яка веде скрізь схилки Царського саду до берегів Дніпра. Без сумніву, після того, як ця алея буде закінчена, схилки урегульовані, – вона стане найкращим місцем прогулянок для киян».

Практичні дії по упорядкуванню Паркового моста почались влітку 1909 р., коли міська управа звернулась до професора КПІ, фахівця з містобудування Євгена Патона: чи не візьметься він скласти проект пішохідного моста над алеєю за винагороду у 700 рублів. Євген Оскарович відповів згодою та доволі швидко виконав доручення.

Тоді ж влітку київський підрядник Микола Смирнов домовився з містом про те, що виготовить та встановить на місце всі металеві частини моста за проектом Патона, з розрахунку: 3 р. 10 коп. за пуд ваги конструкцій, 4 р. 50 коп. за пуд ваги поручнів. (Майстерня Смирнова, у якій виконували замовлення, знаходилась у дальній частині Великої Васильківської вулиці, з непарного боку). Для сталісті опор були застосовані відомі буронабивні палі інженера Антона Страуса, які міцно сидять у будь якому грунті. Під кожною з чотирьох «ніг» моста влаштували по три таких палі. Строк монтажу металоконструкцій призначили на 1 вересня 1909 р., потім перенесли на 1 лютого 1910-го. До цього часу міст був готовий, як говорили тоді, «вчерне». Його сумарна вага була приблизно 1800 пудів (близько 30 тон). Для зручності монтажу його встановлювали ще до пробивання алеї під мостом.
Після цього, весною та влітку 1910 р., підрядник А. Крилов провів земляні роботи. Долину поглибили, проклали алею завдовжки 160 саженів та шириною 5 саженів (1 сажень = 2,13 м). При цьому, зрозуміло, прагнули, аби опори моста не поповзли. Але палі Страуса тримали надійно.

Парковий міст під час виборки з-під нього грунту.



Остаточні випробування всього комплексу провели у листопаді 1910 р. Одна з процедур випробування полягала у завантаженні всього дерев’яного помосту шаром річкового піску з розрахунку 400 кг на квадратний метр. Інша – у підвішуванні посередині моста дроту з вантажем для визначення прогибу. Всі параметри виявились в межах, ще й з запасом. Що й було підтвердждено актом.

Відразу після пробивання алеї міст мав такий вигляд:

Але потім, для захисту схилів від обсипання, їх з обох боків підперли кам’яними стінами. Спочатку ці бортики були відносно невисокі, простенькі на вигляд.

У подальшому їх середню частину ще підняли, а архитектурний вигляд зробили більш вражаючим. Такими, як ми побачимо на наступних світлинах та як вони мають вигляд по сей день.

Новопрокладену алею пойменували навіть «вулицей». Позаяк її замислили у 1909 р., коли вся імперія шумно святкувала 200-річний ювілей Полтавської битви, вулицю офіційно назвали на честь Петра Великого (але більше прижилась назва «Петровська алея»).

«Вулиця Петра Великого» на стадії прокладання. З листівки 1910 р.



Куди ж вела ця нова «вулиця»? По задумці міських діячів, вона мала у подальшому пройти так, як й проходить нині Паркова дорога, тобто влитися у так звану «Козловку» у місцині Провалля, у підніжжя Маріїнського парку. У результаті міг утворитися доволі довгий та мальовничий маршрут для розважальних поїздок у кінних екіпажах чи авто, які б не заважали пішоходам, що перебували у парках на верхній террасі. Але поки що Петровська алея виводила на дніпровський схил й там фактично обривалася.

Зрозуміло, міська оппозиція не забарилася ткнути пальцем у цю неув’язочку, тим більше, що саме у 1910 році були чергові вибори до державної думи. У виданій напередодні виборів брошурі з красномовною назвою «Рятуйте Київ від розорення!» було сказано про Царський сад: «Сад вкрай запущений. У середній частині він прорізаний безглуздою траншеєю, яка чомусь названа «Петровською алеєю», при цьому під час прорізання саду вирублено багато столітніх лип». А колишній чиновник міської думи, старий консерватор Пилип Ясногурський відзначав: «З часом передбачається подовжити цю алею, прорити верхню частину саду та з’єднати алею з ухилом до Дніпра. Всі ці нововведення в решті-решт остаточно спотворять чудовий Царський сад, який є однією з найращих прикрас Києва. Мета влаштування на ухилах саду місця для катання навряд чи здійсниться, тому як ухили складаються зі зсувів… Запитання: яка була потреба в розоренні Царського саду? Відповідаю: жодної… одна лише забаганка задовільнити шарлатанське бажання автомобілістів». Зрозуміло, що йшлося у першу чергу про одного автомобіліста – зі званням мера. В Іпполіта Д’якова цілився й один з газетних фельєтонистів, запропонувавший встановити на Петровській алеї монумент такого вигляду: «Моноліт, а на моноліті – Іпполіт».

Проте, сам по собі міст киянам приглянувся та міцно ввійшов до маршрутів романтичних прогулянок.

Після виборів Д’яков, який зберіг портфель мера й у наступному складі думи, намагався розвивати алею далі, вдихнути нове життя у дніпровські схили. У перспективі Петровської алеї прямо над кручею відвели місце для живописної дерев’яної споруди – мабуть, літнього ресторанчику.

У 1913-му, коли Київ привернув загальну увагу з приводу проведення Всеросійської виставки, тут пройшли кілька додаткових галузевих експозицій. Одна з них – виставка конярства – не без сприяння міського голови зайняла місце у підніжжя Царського саду. Отже направлялися сюди саме по Петровській алеї.

Виставка конярства. Фото 1913 р.



Може, все це й допомогло би розширити та облаштувати прогулянкову зону, але … далі були війна, революція, руїна. За цей час наказали довго жити злачні місця Купецького саду та «Шато», зник ресторанчик над кручею. З приводу власне Паркового моста Михаїл Булгаков писав у 1923 р. у нарисі «Киев-город»: «Воздушный мост, стрелой перекинутый между двумя обрывами Царского сада, лишился совершенно всех деревянных частей. До последней щепочки разнесли настил киевляне на дрова. Остался только железный остов, по которому, рискуя своей драгоценной жизнью, мальчики пробираются ползком и цепляясь».

Однак вже до середини двадцятих найбільш явні наслідки руїни були здолані, парки знов стали місцями масового відпочинку, міст відновили. Ось його знимок кінця 1920-х років:

На мосту традиційно стоять якісь двоє. Перед ними відкривається мальовнича міська панорама. Ось який вона мала вигляд на фото, зробленому тоді ж, наприкінці двадцятих (найбільша будівля цього ландшафту – відомий «хмарочос Гінзбурга», який згорів у 1941-му):

Хочу звернути увагу на одну деталь, яка на всіх попередніх знимках відсутня. А саме: міст ще не мав ліхтарів. Так було до середини тридцятих років. Потім, вже у столичному Києві, для благоустрою місць відпочинку трудящих ці ліхтари з’явились (тоді ж у нинішньому Хрещатому парку були побудовані чисельні павільйони Дворця піонерів). Ліхтарні стовби, як й сам міст, щасливо уціліли в бурхливих та руйнівних подіях Великої Вітчизняної війни. У 1945 році, між іншим, на Київській кіностудії було знято кінофільм «Зігмунт Колосовський». В одній з його сцен майоріє «живий» Парковий міст з опорами ліхтарів.

А перші післявоєнні десятиріччя виявились, мабуть, найбільш щасливими для Петровської алеї. За задумкою головного архітектора міста Олександра Власова на схилах Дніпра була облаштована чимала зона відпочинку – Центральний парк культури та відпочинку. Стрижнем цього парку стала Паркова дорога, доведена від Петровської алеї до Дніпровського узвозу. Вздовж неї розташувались спортивні майданчики, аттракціони, кафе та ресторани, було відкрито Зелений театр.

Панорама ЦПКтаВ від повороту Петровської алеї. З листівки 1954 р.



У зону відпочинку входили й верхні парки. Там теж бувало багато людей, й Парковий міст рідко залишався без публіки.
У подальшому (особливо після створення Гідропарку на трасі метро), інтерес до ЦПКтаВ почав знижуватися. Отже Петровська алея знов обезлюдела, поступово перетворюючись з дороги до місця відпочинку у транзитну транспортну магістраль. Але прогулянки по мосту незмінно продовжувались. Й в решті решт почали подейкувати, що він став менш стійким, що пішоходи відчувають на ньому чимале коливання… Спорудою зайнялись фахівці, які дійшли висновку: час оновлювати.Вирішили не ремонтувати старі конструкції, вже чимало тронуті корозією, а встановити нові, з високопрочної сталі.

Відповідний проект підготував інститут «Укрпроектстальконструкція». При цьому в копії намагались чітко наслідувати оригіналу. Між іншим, коли конструкції разрахували на ЕОМ, виявилось, що рішення, розроблене у свій час Патоном, було оптимальним! Виготовили деталі нового моста у Дніпропетровську. У червні 1983 р. була здійснена «рокировка». Стара споруда цілком за пару годин припідняли за допомогою крану та опустили на алею. А потім тижня за два змонтували на його місці новий міст. Давні опори у ґрунті виявились цілком ще придатними, потребували лише невеликого ремонту.

Міст знятий! Фото П. Вдовича, 1983 р.



З того часу оновлений Парковий міст займає своє звичне місце, багато киян, напевно, навіть й не підозрюють, що це копія.

Але й старий міст не здали до металобрухту. Для нього (принаймні, для його опорної ажурної арки) знашлось місце у музейному комплексі Переяслав-Хмельницького, у відомого нашого музейщика Михайла Сікорського. Має вигляд такий: